Хочеться в ліс ... а в підсумку сквер, парк ... та і яка різниця, адже є повітря в легенях і кілька чистих аркушів в альбомі ...
Малюнки хай не дуже нові, проте їх місце не в стопці паперів, де їх
ніхто крім мене не бачить, вони повинні приносити радість... (ця стара
ялина росте на літньому майданчику біля кафе, тоді був листопад, досить
холодно для південного міста, до нас тоді приїхали гості, я пила лише
томатний сік, потім капучино, бо змерзла і малювала, малювала,
малювала... гарний був вечір).
Ці сосни-гіганти ростуть в сквері біля п'яти поверхового будинку, у
ньому завжди багато дітлахів різного віку, мами з візочками, бабусі
пліткарки, а ще чоловіків за чаркою, я вже не кажу про те що всі вони по
собі залишають (купи різного сміття) дивним хаосом все це виглядає,
щось в цьому є, чи може у великих містах завжди так. Мені ж тоді
хотілося тиші, і розмови з соснами, тому так ці двоє вихоплені з хаосу і
сховані у альбомі та моєму серці. Треба додати що мій улюблений
інструмент кулькова ручка, принаймні для подібних замальовок.
О, цей клен з того ж таки скверу, але вся метушня майже обходить його
стороною бо він росте на краю. Тоді була рання весна 2013 і листя на
ньому ще не розпустилося. Видно було що гілля де не де обмерзло, та
кілька гілок все ж були живі. Весною 2014 він вже більше не розпустився.
Сосна, мабуть, відчуває себе найзатишніше в цьому сквері бо навколо неї
розмістилось багато велетенських ялин, через розмір останніх ця "сосонка"
видається просто кущем, але те що мене привабило не може показати мій
малюнок, бо це колір, колір стовбуру та кори, на яку саме світило обіднє
сонце, насичений теракотовий, помаранчевий, в тіні ультрамарин,
фіолет... від безлічі відтінків, та від захвату, запаморочилось в
голові... І ось воно
манюнє
барвисте серед кола кремезних темних велетів... Диво, для неозброєного
ока... Та в мене була лише ручка, тому покладаюся на вашу багату уяву і
сподіваюсь ви побачите те що і я..
Ця ялина, на жаль, була вже мертва, коли я її замалювала. Обшарпана,
пожовкла, з неї сипалися голки при кожному подиху вітру, росла в самому
центрі скверу (і досі там стоїть), біля напівпорожньої пісочниці, там
завжди купа маленьких дітей з матусями, які тільки вчаться ходити,
гратися, робити пасочки з піску... І вона самотня висохла ялина, наче
схилилася до пісочниці і наглядає за гамором унизу. Але насправді не
наглядала, це було відчуження... я це зрозуміла... і не стала
змальовувати пісочницю, дітей і таке інше... Тільки вона, спокійна і
мовчазна.
Порада: частіше звертайте увагу на тих хто поруч, кого бачили щодня, але чомусь не помічали, можливо вони хочуть щоб їх історію теж розповіли.
Ці та інші малюнки можна побачити у Галереї http://derevodikh.blogspot.com/p/gallery.html
